Власний досвід«Досліджую сексуальність – свою й інших». Кріс Войтків про фотографію й волонтерство

Кріс Войтків – фотографка та мисткиня з Івано-Франківська. До повномасштабної війни вона досліджувала тілесність і сексуальність у власних фото- та відеороботах.

«Тепер у нас усіх змінився погляд на тіло», – говорить Кріс і відзначає, що він став більш чуттєвим та емоційним. Зараз мисткиня знімає фотощоденник разом зі своїм хлопцем-військовим, збирає артефакти з бойових дій для майбутніх інсталяцій, а також волонтерить у жіночій організації «Цвіт», яку заснувала на початку повномасштабного вторгнення зі своїми подругами.

Поговорили з Кріс Войтків про її діяльність, а також – як їй вдається балансувати між мистецтвом і волонтерством і відновлюватися. 

Текст: Ольга Дуденко 

Кріс Войтків

фотографиня, мисткиня, співзасновниця жіночої волонтерської організації «Цвіт»

Для мене дуже важливим є те, що я та моє мистецтво сформувалися у Франківську

— Моя мистецька практика почалась із 2019 року. Спочатку я здебільшого працювала з фотографією й вирішила, що хочу вільно рухатися, не завжди співпрацювати з інституціями чи визначати себе певною мисткинею. У майбутньому я планую вибирати ще більше напрямів свого розвитку в мистецтві. Як на мене, це своєрідний потік, що вимагає постійних експериментів.  

Для мене дуже важливим є те, що я та моє мистецтво сформувалися у Франківську. Так склалося, що тут є активне мистецьке комʼюніті, – воно невелике, проте це люди, які творчо взаємодіють уже протягом 5 років, а можливо, і більше. 

Узагалі моя франківська ідентичність для мене дуже важлива. Це маленьке місто, де між людьми є довіра й тісний звʼязок, що допомагають мені працювати. Для мене це сейф плейс для створення чогось і взаємодії з іншими – щось рідне, спокійне, те, що дає впевненість.  

Останнім містом-крашем для мене став Харків. Нещодавно ми відкривали там виставку «Жінки Лота», що завершилася минулого тижня. Ми реалізували її в просторі Some People, який відкрили мої близькі друзі, посеред активних бойових дій, за 30–40 кілометрів від них. Мене вражає сміливість цих людей. У Франківську є напівжарт, напівсентимент про те, що Харків є містом-побратимом Франківська. Ми розташовані на протилежних краях мапи, але дуже відчуваємо споріднений вайб. Харківʼяни теж мають своє ком’юніті, підтримують одне одного, часто взаємодіють – для них це теж важливо. Там надзвичайно великий кластер класних молодих митців. Тому Харків – це місто, де я б хотіла продовжувати щось створювати або привозити туди свої проєкти та взаємодіяти з їхнім локальним контекстом. 

Другим домом для мене є Київ. Я дуже люблю приїжджати й працювати там, знімати людей, організовувати благодійні івенти з «Цвітом» чи просто тусуватися. Узагалі я постійно переміщаюсь, це гарно впливає на динаміку моєї мистецької практики.

Після 24 лютого в мене була певна пауза – я не знала, як працювати з тілом

Обʼєднання мисткинь Memory Lab 

У 2023 році в мене був достатньо важкий моральний стан, мало не депресивний. Я рідко щось створювала, на додачу, мені було важко звикнути до того, що мій хлопець повернувся воювати на Донбас. 

У такому настрої в серпні я отримала повідомлення від Діани Дерій, моєї подруги та колеги, теж мисткині з Франківська. Вона написала, що зараз працює над першим проєктом Memory Lab, що називається «Синя Борода» – перформативно-театральною мультидисциплінарною подією. До неї долучився великий колектив жінок – перформерок, акторок, режисерок, які зібралися на резиденції в селі на Коломиї й досліджували темні плями в пам'яті свого роду через жіночу оптику.

Це було велике колективне дослідження, і Діана запросила мене, щоб я приїхала та зняла відеоматеріали, що потім використають у виставі. У нас залишалося трохи грантових коштів, ми орендували хорошу кінокамеру, буквально за два-три дні я зібралася та приїхала до дівчат. Для мене це було свіжим ковтком повітря, як і для багатьох учасниць. У цьому проєкті зібралися дівчата з різних міст: Херсона, Бахмута, Харкова, Львова, Тернополя, Києва, Миколаєва – фактично можна простежити мапу України. 

Я рідко щось створювала, на додачу, мені було важко звикнути до того, що мій хлопець повернувся воювати на Донбас

У цій виставі Соня Слюсаренко (режисерка та співзасновниця Memory Lab) працювала над тим, щоби колективно створити своєрідну мапу памʼяті через жести, діалоги, досвіди, виступи, і це виглядало дуже круто. Ми спільно відзняли багато матеріалу, що дуже влучно спрацював у виставі, але ми з Діаною довго не знали, що робити з відео. Хотіли дати йому трохи часу та повернутися, щоб реалізувати їх як повноцінний проєкт. Згодом ми побачили опенкол від Ukrainian Emergency Fund Art про те, що вони якраз шукають проєкти, які встановлюють звʼязки між різними містами в Україні. Ми подалися, успішно пройшли й отримали мотивацію й фінансові можливості, щоб продовжувати працювати зі своїми відеоматеріалами. Так реалізувався наступний проєкт колективу Memory Lab «Жінки Лота» – про агентність жіночого голосу й тіла в українській історії.

Тіло під час війни

Основні теми, з якими я працюю у фотографії, – це тілесність, дослідження сексуальності як своєї, так і людей, із якими я працюю, памʼять. Після 24 лютого в мене була певна пауза в цьому плані – я не знала, як працювати з тілом. Здається, у нас усіх змінився погляд на тіло, ми усвідомили, наскільки воно вразливе.

Певний час я не фотографувала взагалі, але потім зрозуміла, що мені хочеться продовжувати працювати. Я прагнула зберегти ніжність, спокій і тендітність у погляді на чиєсь тіло. Мені здається, так само я намагаюся сприймати й своє. Тож тілесність у воєнний час зовсім інша, але для мене важливо передати емоційність і відкритість людської природи.

Коли я фотографую людей, то підходжу до цього дуже комплексно. Перед кожною зйомкою я обовʼязково роблю декілька зідзвонів, де уточнюю, у якому стані людина, як вона почувається. Я навіть запитую, про що вона мріє, як відчуває своє тіло, який у неї звʼязок із ним. Я сама доволі закрита людина й розумію, що для того, щоби відкритися, показати себе з інтимної сторони, потрібно почуватися спокійною й розслабленою в кадрі, повинна бути довіра. Коли я знаю, із ким я працюю, і модель це теж знає, мені не доводиться її ні в чому переконувати. Між нами вже встановилася ця довіра. Просто відбувається синергія, і проблем у комунікації не виникає. 

У нас усіх змінився погляд на тіло, ми усвідомили, наскільки воно вразливе

Мені здається, будь-яка мистецька практика завжди починається від себе. Спочатку потрібно зрозуміти та відчути себе, свою ідентичність, а вже потім транслювати це іншим. Кожен мій досвід із людьми, бо я працюю зазвичай із ними, змінює мене. Він дає змогу глибше дослідити свої кордони або розширити їх. 

Зараз я буду трохи змінювати вектор своєї діяльності – хочу працювати не тільки з людьми, а й створювати обʼєкти руками. Якраз завдяки тому, що я багато часу працювала з людьми, усвідомила, що зараз для мене цього достатньо, і я хочу дещо відійти до неживих обʼєктів. Наразі я працюю з військовими, які надсилають мені артефакти із зони бойових дій. Я збираю ці артефакти й хочу надалі використовувати їх у різних інсталяціях. 

Коли вже в січні 2023 року Семен повернувся на фронт після поранення та реабілітації, наші зустрічі стали дуже рідкісними, і під час них ми ще більше хотіли знімати

Фотощоденник із коханим

Найбільш знакова для мене робота за час повномасштабної війни – це фотощоденник, який ми ведемо з моїм партнером Семеном. До початку вторгнення він також був фотографом, щоправда, працював із тілесністю та сексуальністю в зовсім іншій стилістиці, ніж я. Він родом зі Львова і є досить відомим фотографом-концептуалістом у львівській, київській, а також харківській спільнотах. 

Коли ми почали зустрічатися в серпні 2022 року, то несвідомо почали дуже багато знімати одне одного. Це не задумувалося як проєкт, ми просто постійно фіксували нас. Коли вже в січні 2023 року Семен повернувся на фронт після поранення та реабілітації, наші зустрічі стали дуже рідкісними, і під час них ми ще більше хотіли знімати. Так ми побачили, що в нас збирається достатньо великий архів дуже чуттєвих знімків про любов, сексуальність, зв'язок у парі. Вони також про вміння зловити момент, коли він надзвичайно короткий. 

У нас сформувався цей щоденник, який ми ведемо вже близько двох років, знімаючи на різні камери. У ньому немає якоїсь однієї візуальної лінії, там є поляроїди, плівкові фото, цифрові, VHS-кадри, і це навіть краще працює в концепті фотощоденника. Перший реліз цього проєкту відбувся в Амстердамі в галереї Melkweg expo – один нідерландський куратор запросив нас влаштувати виставку з цими роботами. Усе відбувалося в межах благодійної виставки українських фотографів, на якій зібрали чимало коштів.

Зараз наша серія налічує понад 300 відібраних кадрів. Вона доволі обʼємна, і ми продовжимо її знімати. 

Спільність між митцями 

За час повномасштабної війни я тричі проходила відбір на резиденції за кордоном і щоразу відмовлялася брати участь. Коли я подавалася на опенколи, мені здавалося, що я морально готова поїхати в разі відбору, але щойно наставав момент їхати, мене ніби щось не відпускало. Я не могла надовго поїхати з України, тому вирішила, що поки залишатимуся тут і працюватиму з локальним контекстом. 

Можливо, у майбутньому це зміниться, але якщо я навіть буду їздити на резиденції, то хочу робити це в межах України. Була лише одна резиденція, яку я відвідала – від Memory Lab, коли ми працювали з виставкою «Жінки Лота». 

Узагалі важливі для мене проєкти майже завжди були колабораційними. Я дуже люблю працювати з іншими митцями, входити в цю синергію, доповнювати одне одного, впливати одне на одного. Мене це цікавить, і я думаю, що мій шлях як у мистецтві, так і в інших діяльностях, – стосується співпраці. Мені подобається, коли ми створюємо якесь комʼюніті, що має спільну мету, тоді й результат здається більш вагомим. 

Я не могла надовго поїхати з України, тому вирішила, що поки залишатимуся тут і працюватиму з локальним контекстом

Волонтерська організація «Цвіт»

На початку 2020 року спільно з іншими дівчатами-художницями я створила сторінку в інстаграмі для того, щоб наша франківська спільнота могла влаштовувати мистецькі мультидисциплінарні події. У нас були глобальні плани щодо цього, але сталася друга хвиля ковіду й довелося призупинити діяльність. Там було кілька публікацій про спільноту – хто ми, чим плануємо займатись, і все.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з моєю подругою Анастасією Замулою виїхали з Києва: вона до Львова, я до Франківська – і одразу почали активно допомагати людям. Це були ситуативні запити, потім ми працювали з нашими друзями, волонтерською організацією Kyiv Angels. На той момент вони допомагали людям, особливо пенсійного віку, які залишилися в Києві, тваринкам, розвозили їм медикаменти, одяг, їжу. У той час це були якісь хаотичні дії, але однаково дуже ефективні. 

Потім ми почали отримувати запити від військових. Це завжди були нагальні речі, типу спальників, бронежилетів чи касок, і ми зрозуміли, що нам потрібно збирати на це кошти й звітувати про це. Моя подруга Наталі запропонувала взяти інстаграм-сторінку «Цвіту», що від початку задумувалася як мистецька, і взяти її під волонтерство. Там були підписники, частина якоїсь активної аудиторії. 

Ми швиденько намалювали лого квітки, змінили опис в профілі й зробили чат у телеграмі, де на той час нас було всього четверо

Ми швиденько намалювали лого квітки, змінили опис в профілі й зробили чат у телеграмі, де на той час нас було всього четверо. Поступово до нас додавалися люди, і з кінця березня 2022 року наш склад є більш-менш сталим. Зараз нас семеро.

Ми працюємо винятково з військовими – так було з перших днів. Запити постійно змінюються й залежать від ситуації на фронті. Спочатку ми дуже багато займалися амуніцією, медичною підтримкою військових, з часом перейшли на дорожчі потреби, типу машин, оптики й дронів. Дрони, РЕБи й машини, напевно, зараз найбільш потрібні. Інколи мавіки й тепловізори. 

Також ми постійно шукаємо можливості, як можна фандрейзити і які ініціативи для цього створювати. Ми багато колабимося з бізнесами й брендами, створюємо розіграші й івенти. Ми розуміємо, що для того, щоб реалізовувати мільйонні запити, одних донейтів недостатньо – потрібні ініціативи та заохочення. 

Поєднання активностей

Мабуть, я лише зараз навчилася балансувати між роботою та волонтерством. 2022 рік був тільки про волонтерську діяльність. Допомагало те, що до повномасштабного вторгнення в мене залишалися фінансові збереження: я продавала свої роботи як NFT, і це дало змогу перемкнутися суто на волонтерство. 

У 2023 році я вже намагалася поєднувати й роботу, і волонтерство, але це був постійний перегин то в один бік, то в інший. Зараз я усвідомила та прийняла те, що «Цвіт» і загалом волонтерська діяльність зі мною надовго. Коли закінчиться війна, ми однаково продовжуватимемо допомагати військовим/ветеранам. У планах – працювати з людьми, які мають ПТСР.

Так само з мистецькою діяльністю – я не хочу її призупиняти, тільки розширювати. І те, що я працюю зараз із воєнними артефактами, свідчить про те, наскільки волонтерство та мистецтво вплинули одне на одного. 

Як відновлюватися  

Зараз я повернулася до Івано-Франківська, зрозуміла, що тут моє самопочуття краще. Багато часу проводжу на природі та наодинці – напевно, це основне, що допомагає мені впоратися з переживаннями чи втомою. Часто ходжу до річки, оскільки живу поблизу. 

Обовʼязково займаюся спортом, оскільки сильне тіло завжди гарантує сильний дух. Я взагалі тільки в цьому році зрозуміла, що мені потрібно відпочивати, до цього я була в постійному режимі вигорання. У такому стані я менш ефективна, тому намагаюся шукати шляхи відновлення. Розумію, що в цьому темпі зараз живе більшість українців. 

Звісно, мене надихає мій коханий, який працює на фронті майже без вихідних. Підйом о четвертій ранку й так до пізньої ночі. Попри це, він завжди знаходить сили, щоб підбадьорити мене. Коли мені стає важко, я згадую Семена й розумію, що з усім упораюся.